Історія справи

ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 лютого 2015 року Справа № 922/2271/14

Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:

головуючого суддіГончарука П.А.,суддіКондратової І.Д. (доповідач),суддіСтратієнко Л.В.,за участю представників сторін від позивачаГрищук Ю.Г.,від відповідача Мірошниченко А.В., Водолажської В.Ю.;розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргуТовариства з обмеженою відповідальністю "Аквафор-Центр"на рішення та постанову Господарського суду Харківської області від 21.08.2014 року Харківського апеляційного господарського суду від 03.12.2014 рокуу справі № 922/2271/14 Господарського суду Харківської областіза позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Аквафор-Центр"доПідприємства об'єднання громадян "Всесвіт-2" Харківської обласної громадської організації "Союз інвалідів ЧАЕС та Афганістану"простягнення 3956575,67 грн

ВСТАНОВИВ:

У червні 2014 року Товариство з обмеженою відповідальністю "Аквафор-Центр" (надалі - ТОВ "Аквафор-Центр", позивач) звернулося до Господарського суду Харківської області з позовом до Підприємства об'єднання громадян "Всесвіт-2" Харківської обласної громадської організації "Союз інвалідів ЧАЕС та Афганістану" (надалі - ПОГ "Всесвіт - 2", відповідач), в якому посилаючись на неналежним виконанням зобов'язань за договором поставки № 271008/4 від 27.10.2008 року у частині повної та своєчасної оплати поставленої продукції, просило суд (з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог від 15.07.2014 року) стягнути з відповідача 3638463,64 грн основного боргу, 60497,65 грн 3% річних, 256104,38 грн інфляційних витрат.

Відповідач, не заперечуючи факт придбання товару у позивача, просив відмовити у задоволенні позову, посилаючись на те, що строк для оплати вартості продукції не настав, оскільки у додатковій угоді б/н від 27.11.2008 року до договору сторони дійшли згоди, що оплата поставленої продукції буде здійснюватися після її реалізації, і на цей момент продукція не реалізована.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 21.08.2014 року (суддя Смірнова О.В.), залишеним без змін постановою Харківського апеляційного господарського суду від 03.12.2014 року (судді: Бондаренко В.П. (головуючий), Россолов В.В., Тихий П.В.), у позові відмовлено.

У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення норм ч. 1 ст. 334, ст. 664, ч. 1 ст. 692 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України), просить скасувати судові рішення та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.

Відповідач у відзив на касаційну скаргу не надав, просив касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення у справі № 922/2271/14 - без змін.

Заслухавши доповідь судді-доповідача та пояснення представників сторін, перевіривши згідно ч. 2 ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 ГПК України наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Вищий господарський суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги частково з таких підстав.

У справі, що розглядається, господарські суди встановили, що 27.10.2008 року між сторонами був укладений договір № 271008/4 (далі - договір), за умовами якого постачальник (позивач) зобов'язувався поставити покупцю (відповідачу) продукцію, а відповідач зобов'язувався оплатити поставлену партію продукції у безготівковій формі шляхом зарахування грошових коштів на розрахунковий рахунок позивача у розмірі 100 % вартості замовлення продукції протягом трьох банківських днів з моменту погодження заявки позивачем (п. 6.1 договору).

20.11.2008 року листом № 20/11-08 відповідач звертався до директора товариства позивача з проханням дозволити працювати з відстрочкою оплати реалізованої продукції. 21.11.2008 року директор Єгоров В.І. погодив цей лист. В подальшому, 11.01.2010 року та 07.06.2013 року новий директор позивача Соловйов В.С. та перший заступник генерального директора - директор Харківської філії ТОВ "Аквафор-Центр" погодили та підтвердили раніше узгоджену можливість оплати товару на умовах відстрочки платежу.

27.11.2008 року сторони уклали додаткову угоду, в якій дійшли згоди, що за домовленістю постачальника та покупця оплата здійснюється після реалізації поставленої продукції.

Відповідно до додаткової угоди № 6 від 11.10.2013 року сторони погодили строк дії договору до 31.12.2014 року.

Суди встановили, що на виконання умов договору позивач поставив відповідачу продукцію на загальну суму 3639973,64 грн, що підтверджується видатковими накладними (т. 1, арк. справи 25-69). Відповідач не заперечує факт придбання товару. Відповідно до довідки відповідача № б/н від 20.08.2014 року за підписом директора Пальніченко С.М., отримана від позивача продукція була відпущена до виробництва для комплектації та в подальшому доставлена до кінцевого споживача на реалізацію в м. Донецьк.

Відповідач розрахувався за отриману продукцію частково, сплатив позивачу лише 1510,00 грн (платіжні доручення № 111 від 10.06.2014 року та № 134 від 14.07.2014 року).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову про стягнення заборгованості за поставлений товар з урахуванням встановленого індексу інфляції за час прострочення, а також трьох процентів річних від простроченої суми, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позов є передчасним, оскільки зважаючи на домовленість сторін здійснювати оплату поставленої продукції після її реалізації, строк виконання зобов'язання ще не настав.

Проте погодитися з таким висновком суду не можна, оскільки його суд дійшов з порушеннями вимог ст. 43 ГПК України без повного та всебічного з'ясування всіх суттєвих обставин справи, що мають значення для її вирішення, та з порушенням вимог ст.ст. 212, 530, 692 ЦК України.

Так, згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 692 ЦК України покупець зобов'язаний оплатити товар після його прийняття або прийняття товаророзпорядчих документів на нього, якщо договором або актами цивільного законодавства не встановлений інший строк оплати товару. Покупець зобов'язаний сплатити продавцеві повну ціну переданого товару.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 цього Кодексу, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

Отже, строк (термін) виконання зобов'язання встановлюється у вигляді календарної дати або періоду, а також може бути визначений подією, що має неминуче настати. В такому випадку зобов'язання підлягає виконанню з настанням цієї події або протягом певного періоду (через певний період) після настання такої події. Подія, яка може бути мірилом визначення строку, має бути такою, що неминуче настане.

У договорі сторони погодили строк оплати товару з вказівкою на подію - "після реалізації товару", тобто обумовили настання у відповідача обов'язку оплатити товар обставиною, щодо якої невідомо, настане вона чи ні (ч. 1 ст. 212 ЦК України - договір з відкладальною обставиною). При цьому відкладальна обставина вважається такою, що настала, якщо її настанню недобросовісно перешкоджала сторона, якій це невигідно (ч. 3 ст. 212 ЦК України).

Стаття 33 ГПК України покладає на кожну зі сторін, що беруть участь у справі, обов'язок доказування тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Отже, враховуючи предмет спору у цій справі та правило розподілу тягаря доказування між сторонами, відповідач для звільнення себе від обов'язку оплати вартість продукції, має довести належними та допустимими доказами, що отримана ним продукція ще не реалізована. І в разі встановлення таких обставин, позивач для покладення на відповідача обов'язку з оплати продукції повинен довести, що відповідач недобросовісно перешкоджає настанню відкладальної обставини, оскільки ЦК України закріплює презумпцію добросовісності і розумності дій особи, яка здійснює власне право, якщо інше не встановлено судом (ч. 5 ст. 12 ЦК України).

Суди, констатуючи факт нереалізації відповідачем продукції, як підставу для відмови в позові, у мотивувальній частині свого рішення у порушення вимог ст.ст. 84, 105 ГПК України не навели жодного належного та допустимого доказу, який би підтверджував цей факт. Поклавши в основу прийнятого рішення довідку відповідача № б/н від 20.08.2014 року за підписом директора Пальніченко С.М. про те, що товар доставлений до кінцевого споживача на реалізацію в м. Донецьк, суди, не зважаючи на те, що відповідно до ч. 2 ст. 43 ГПК України ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили, не оцінили цей доказ на предмет належності і допустимості (ст. 34 ГПК України).

Крім того, встановивши, що продукція нібито не була реалізована відповідачем, суди попередніх інстанцій не визначили зміст терміну "реалізація", який вживається в договорі. Суди безпідставно не звернули увагу на те, що між сторонами існує спір з цього питання. Зокрема, позивач, на відміну від відповідача, вважає, що для цілей цього договору датою реалізації продукції вважається дата передачі права власності на зазначену продукцію третім особам, незалежно від строків здійснення оплати ними. Встановлення цих обставин має суттєве значення для вирішення даного спору по суті заявлених вимог, беручи до уваги те, що навіть відповідач визнає, що продукція була передана іншій особі.

За таких обставин, судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню, як такі що прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права, а справа згідно п. 3 ст. 1119 ГПК України - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки допущені порушення унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи.

При новому розгляді справи суду першої інстанції необхідно визначити справжню волю сторін та встановити зміст терміну "реалізація", який вживається в договорі; надати правову оцінку доказам відповідача, поданих на підтвердження обставин реалізації спірної продукції; оцінити поведінку відповідача на предмет добросовісності, для чого врахувати також й усталену практику відносин між сторонами при здійсненні розрахунків за договором поставки, і в залежності від встановленого та вимог закону вирішити спір.

Керуючись ст. ст. 49, 1115, 1117, п. 3 ст. 1119, ч. 1 ст. 11110, ст. 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Аквафор-Центр" задовольнити частково.

Рішення Господарського суду Харківської області від 21.08.2014 року та постанову Харківського апеляційного господарського суду від 03.12.2014 року у справі № 922/2271/14 скасувати, а справу передати на новий розгляд до Господарського суду Харківської області.

Головуючий суддя Гончарук П.А.Суддя Кондратова І.Д.Суддя Стратієнко Л.В.